МЕНЕ ДОМАГАЮТЬСЯ

На скільки ви почуваєтесь захищеним в Україні? Думаю, це може бути риторичним питанням. Особливо, якщо йдеться про обставини, які в українському суспільстві не прийнято обговорювати. Домагання — це те, про що більшість жінок воліє забути. А коли такі домагання переступають межу, про них навіть не розповідають. Адже зазвичай у всьому звинувачують жертву: «сама винна, вона його спровокувала, навіщо вдягала таку коротку спідницю, це сутність чоловіків, це нормально, нічого, переживе».

Але домагання бувають різними і не обов'язково повязані із сексуальністю. Домагатися можуть не тільки на вулиці, чи в транспорті, але і на роботі, домагання можуть бути психологічними і фізичними. Це небажані зауваження, жести, міміка або жарти з приводу раси, національності, релігії, статі, віку, інвалідності, сексуальної орієнтації, сімейного стану та інших ознак, які можуть бути підставою для дискримінації; погрози і залякування на основі раси, національності, релігії, статі, інвалідності та ін.; небажані фізичні контакти (поплескування, пощипування тощо). І такі домагання можуть стосуватися не тільки жінок, але й чоловіків. У світі вже давно існує термін, який усе це описує і за яким навіть відкривають кримінальні справи. Термін, який тільки вивчають сьогодні українці.

Харасмент - (від англ. «harassment» — переслідування, домагання) — форма дискримінації, яка означає будь-яку небажану та настирливу фізичну і словесну поведінку, що ображає або принижує людину або порушує недоторканність її приватного життя. Іншими словами, харасмент (переслідування) складається з повторюваних і наполегливих дій стосовно людини, щоб мучити її, знецінювати і підривати її авторитет в очах інших, засмучувати або провокувати реакцію.

Жертви харасменту до суду чи інших інстанцій звертаються вкрай не часто. Це дослідження у країнах, де є правовий контроль. В Україні ж годі й говорити. Більше того, про свій біль потерпілі не люблять розказувати навіть рідним, а тим паче журналістам. Тому заради відвертості наших героїв і аби обмежити їх переслідування, ми змінили їхні імена і не вказуємо, в яких містах вони проживают . Їхні історії дуже різні і стосуються різних моментів та обставин.

НЕ вірю, що ці розповіді щось змінять, адже довести це практично не реально. Але може…Нехай...

У слухавці після звичного привітання я відчуваю напругу. Намагаюсь розрядити ситуацію і розповідаю про наш проект і мету. Після двохвилинного монологу чую благання в тоні Ольги. «Я готова розказати відверто про все, але прошу не відкривати мої ім'я та прізвище і місце праці. Я це переступила і запила водою. НЕ вірю, що ці розповіді щось змінять, адже довести це практично не реально. Але може…Нехай...»

Ольга — творча особистість і її робота пов'язана із журналістикою. Її випадок трапився 9 років тому. Фактично у процес харасменту мимоволі були втягнуті усі колеги. Але все по порядку.

«Нічого особливого в моїй роботі немає, окрім того, що я контактувала з великою кількістю людей. З деякими доводилося працювати набагато тісніше. І це не йшлося про інтим, а справді про насиченість дня чи самої роботи, адже працювати доводилося і вночі і далеко від людського ока. І тоді один чоловік, який на цей момент вже був одружений, почав до мене проявляти увагу. Робив він це лише коли ми залишалися наодинці. Спершу це виглядало як невинний флірт. Пізніше почалися дотики. Так мимоволі, ніби не навмисно. Спершу рук чи обличчя. Мені було ніяково, але воно виглядало так, наче це людина робить не навмисно або просто піклується про мене. Окрім того, бувають ж різні люди, деякі дуже тактильні.

Перший такий вже відверто тривожний дзвіночок був для мене, коли він помагав мені діставати з машини речі і провів рукою по сідницях. Я запитала його «що це таке», на що отримала відповідь: « й, вибач, це не навмисно». А потім його руки опинялися ще не раз, там, де їх не мало бути. Та на цьому не припинилося. Він почав дзвонити так наче по роботі, потім писати, повідомлення теж про роботу, але між цим розпитував мене — де я, що роблю. А одного разу він приїхав під мій будинок, сказав, що проїздив повз, вирішив підібрати і завести на роботу. Я чомусь далі не хотіла вбачати в цьому небезпеки. В машині він сперся на мої коліна ніби намагаючись дістати з «бардачка» окуляри.

...він звернув в безлюдне місце і спробував мене зґвалтувати...

Після цього я почала уникати його і на роботі. Додому і до метро ходила в супроводі колег, мене чомусь це тривожило, просила , аби на роботі мене обмежили в контактуванні із ним. А потім трапилося найгірше. У мене була позапланова робота вночі ( журналістика непередбачувана). Я добиралася до місця на таксі, він же ж — своєю автівкою. Робота затягувалася, і, фактично, ми закінчили нашу працю далеко за північ. І найгірше, що мені треба було повернутися на роботу. І йому, відповідно, теж. Хотіла викликати таксі, та він сказав, що це по-дурному їхати в одне місце різними автівками.

Сідала в машину, а руки від страху викручувало. В машині він мовчав. Було враження, що він сам зі собою бореться. А тоді він звернув в безлюдне місце і спробував мене зґвалтувати. Йому це не вдалося, але я в подертому одязі і з розбитою губою вискочила з машини. Навіть не знаю, як я це тоді зробила і вибігла на проспект. І так бігла по освітленій вулиці, поки стало сил. Чесно, я навіть не пам'ятаю, як добралася додому.» На цьому історія Ольги не закінчилася. Вона не пішла у поліцію, не написала заяви. Зранку загримувалася і пішла на роботу. Розказала смішну історію, як впала і яка вона незграба. Уникала чоловіків та й взагалі всіх. А за тиждень зауважила, що всі почали перешіптуватися, колеги замовкали, коли вона проходила повз. Ольга ловила дуже часто осудливі погляди на собі, а пізніше під час розмов співробітники почали вставляти ремарки двозначні, які призначалися ій — «розпусниця», «ну так, не всі знають, де гальма».

Ольга за три місяці звільнилася. А потім дізналась, що кривдник упродовж місяця розповсюджував брудні плітки, хвалився «досягненнями» серед чоловіків, а жінкам розказував, що Ольга фактично вішається на шию і ледь не роздягається в його присутності. Історія Ольги, напевно, не поодинока, і, як запевняє жінка, вона швидше за все була не єдиною жертвою цього чоловіка. Втім, ніхто, і вона в тому числі, так і не поскаржився на нього. Та й зрозуміло чого. Якщо піти до поліції, то з доказів — лише розбита губа і подертий одяг. Але жодного свідка. Якщо розказати роботодавцю, то щонайбільше можна сподіватись на звільнення кривдника і, до речі, самої ж жертви.

Здебільшого сексуальні домагання на роботі відбуваються між керівником і підлеглим; трохи менше випадків серед колег. Напевно, всі пам'ятають про імпічмент американського президента Біла Клінтона і його історію з Монікою Левінські. А чи ви пам'ятаєте реакцію пострадянських країн? Ні? Так от, вони стали на захист Клінтона. Задавалося б, усе мало бути навпаки, але менталітет самих же ж українців швидше знайде виправдання такій ситуації, аніж буде «заглядати під ковдру» й відверто визнавати, що сексуальні домагання і ті, хто це чинить — реальні люди. І що винні не жертви, а їхні кривдники. А зовсім нещодавно в США розгорівся черговий скандал з не менш відомими особистостями. Після публікації в The New York Times з десяток голлівудських зірок зізналися у домаганнях, яких зазнавали від відомого продюсера Харві Вайнштейна. Жінки розповідали, що за хороші ролі або взагалі за участь у стрічці вони з ним проходили кастинг у ліжку. Про це тоді розповіли Гвінет Пелтроу, Анджеліна Джолі та Ешлі Джад. Загалом понад 80 жінок звинуватили його в харасменті. Нещодавно 67-річного Вайнштейна засудили до 23 років позбавлення волі.

Біл Клінтон